Юрій Тумасов. Як загартовувалася ФЛАУ

Чверть століття тому, після набуття Україною незалежності, у «вільне плавання» разом з нашою державою вирушив і весь український спорт. Почався процес становлення національних федерацій з різних видів спорту. Адже лише вони мали право делегувати спортсменів на великі міжнародні форуми – чемпіонати і Кубки світу та Європи. Досі подібними діями керувала Москва. Налагодити організаційні процеси в середині української Королеви спорту взявся Юрій Микитович Тумасов, який 23 січня 1991 року очолив Федерацію легкої атлетики України. Спогади Юрія Микитовича про той період ми й пропонуємо до вашої уваги.
 
- Це були дуже великі і важкі питання, - згадує Юрій Тумасов. – Раніше всім керували Управління легкої атлетики спорткомітету СРСР та Всесоюзна федерація. Де-юре існували і республіканські федерації, але фактично вони не працювали, були лише на папері.
 
Де б не працював, я завжди був лідером. В Київському Інституті народного господарства мій факультет був на першому місці. В 1977 році пішов працювати Державним тренером групи стрибків та багатоборств, і за чотири роки в збірній СРСР було до 50 відсотків моїх бійців, українців. Я взагалі дуже комунікабельна людина, стримана, спокійно-розважлива. В мене практично ніде не було ворогів, але от заздрісники супроводжували завжди. Завдяки своїм якостям, там де наші керівники не знали, з якого боку підійти, я дуже швидко вирішував будь-які питання. Ігор Тер-Ованесян, який був головним тренером збірної СРСР, мій великий друг ще з 1953 року. З Валентином Сичем, який курував легку атлетику в Спорткомітеті СРСР, я товаришував ще з інститутських років. Таким чином, спорт допоміг мені отримати зв’язки в спорткомітеті, а навчання і робота в інституті народного господарства – у Мінфіні. Я з гордістю можу констатувати, що наша Федерація однією з перших провела належні юридичні питання і стала засновницею НОК України.
 
Коли розпався Радянський Союз, мені довелося займатися українською федерацією. Я зрозумів, що якщо ми її юридично не організуємо, то не зможемо вийти на міжнародну арену. Своєрідна презентація ФЛАУ відбулася 24 серпня 1991 року на Хрещатику, коли після параду ми провели міжнародний півмарафон.
 
1992 року на Олімпійських іграх в Барселоні я намацував підґрунтя, шукав виходи на всі можливі рівні, аби отримати допомогу в побудові міцної Федерації легкої атлетики України. І мені вдалося вийти безпосередньо на керівників Міжнародної федерації. Одночасно, дивлячись наперед, я вже тоді почав займатися налагодженням стосунків з українською діаспорою. Адже за 4 роки Олімпійські ігри були в Атланті, і без допомоги українців США та Канади нам було б дуже важко. У підсумку діаспора нам допомагала видавати спеціалізований легкоатлетичний журнал, робила перед Іграми-1996 два збори в Америці: ми оплачували лише перельоти, а проживання, харчування і транспортування 30 осіб взяла на свої плечі.
 
Дуже багато нам тоді допоміг голова Спортової комісії світового Когресу українців Всеволод Соколик. З ним активну переписку я розпочав у грудні 1992 року. У березні 1993-го збірна України з легкої атлетики вперше брала участь окремою командою в великих змаганнях – чемпіонаті світу у приміщенні в Торонто. Ми там успішно виступили, здобули чотири нагороди. А Інеса Кравець стала першою з українських спортсменів взагалі, хто зійшов на вищу ступінь п’єдесталу пошани змагань подібного рівня під українським прапором. З цим, до речі, пов’язаний один конфуз. За правилами, разом з заявкою ми надали організаторам два прапори та запис Гімну України. З прапорами у підсумку все було нормально, а гімн вони десь загубили. Прибігли, кажуть: «Ми не очікували, що Інеса виграє. Хочете, натомість під час нагородження включимо олімпійський гімн?» Я був категорично проти. Пішов до Всеволода, мовляв, що робити? І він каже: «В мене вдома є!» З’їздив, привіз, і лише після цього відбулася церемонія нагородження Інеси.
 
 
Також завдяки Соколику я познайомився з Ларисою Темпл (Барабаш) і, як член виконкому НОК, провів з нею перемовини про спільну роботу. Зазначу, що українській делегації не виділили тоді на поїздку майже ніяких коштів, лише мізерні добові. А коли на передодні чемпіонату світу ми переписувалися з діаспорою, вони попросили привезти будь-які українські національні речі. Я поназбирував що тільки міг. Привіз, а вони у присутності наших атлетів провели серед діаспорян аукціон. Кошти, виручені від нього, ми вирішили направити на призові медалістам. Пам’ятаю, що їх тоді розподілили на п’ятьох чоловік – медалістів Інесу Кравець, Олександра Багача, Інгу Бабакову, Жанну Тарнопольську, а також тренера Анатолія Голубцова. Вийшло не дуже багато, але було приємно. В мене досі та відомість збереглася.
 
В травні того ж року я знову поїхав до Торонто, і 30-го числа презентував ІААФ нашу Федерацію. Соколик тоді також дуже допоміг, особливо з перекладом. Ну а 30 серпня в Штутгарті на Конгресі ІААФ нас прийняли до міжнародної федерації.
 
 
- За радянських часів збори для провідних атлетів організовувалися по усьому СРСР. Як стало після проголошення незалежності, якою була ситуація в Україні з легкоатлетичними базами?
 
- Ще за Радянського Союзу за нашою протекцією в Конча-Заспі ми зробили метальні поля. Були чудові бази в Ялті, Алушті, Ужгороді та Мукачево. Також мені вдалося в Москві вирішити з Анатолієм Колесовим, заступником Голови Комітету з фізичної культури та спорту при Раді Міністрів СРСР, питання по базі «Святошин». То була база Ігоря Турчина, легендарного тренера гандбольного «Спартака». А мені вдалося вибити для неї ще й статус «олімпійської» для легкої атлетики. В результаті ми там спочатку зробили сектор для метання списа (у нас цей вид був дуже гарно розвинутий), а потім побудували стадіон. Поклали гарне покриття, завезли обладнання. Роздобути його було не просто, але я, будучи держтренером, «вибивав» проведення в Києві матчевих зустрічей з багатоборств збірної СРСР зі США, НДР, ФРН, також Україна – Англія. Знаєте навіщо це звалював на свою голову? Тому що під ці змагання йшло постачання обладнання – стрибкових ям, бар’єрів, снарядів для метань. Так само це робив і у Донецьку. Держтренером в Донецькій області був Олександр Білязе, головою донецького спорткомітету – Анатолій Кучеров. З ними було дуже комфортно працювати, вони вирішували з місцевою владою будь-які питання. І саме завдяки створеним в регіоні умовам ми перевезли з Луганська до Донецька групу стрибунів з жердиною тренера Віталівя Петрова, у якого тренувався в тому числі Сергій Бубка.
 
- Якими були справи з екіпіровкою для новоствореної збірної України?
 
- На той момент вся екіпіровка йшла через Москву. В 1992 році я почав предметно займатися питанням екіпіровки – спочатку в Генуї на чемпіонаті Європи в приміщенні, а потім на Олімпійських іграх в Барселоні. У цьому процесі мені дуже допомогли напористий Володимир Кіба та покійний Сергій Трачук, який ідеально знав англійську. Ми втрьох обійшли представництва усіх фірм, які були представлені на Іграх, провели перемовини. На початку 1993-го ми з Трачуком таємно їздили до Німеччини у штаб-квартиру «Адідас». І цього ж року ми вже мали з ними чудовий контракт. Дуже складно було вирішити питання з переправленням екіпіровки до України. Це сьогодні в офісі ФЛАУ багато співробітників, а у нас тоді всі працювали на громадських засадах, жодної копійки за свою роботу не отримували. Людей було мало, і в мене телефон з сьомої ранку і до 11-ї вечора розривався, вирішували різноманітні питання. Щодо екіпіровки зробили наступним чином: коли команда виїжджала на якісь змагання, прямо там її повністю і одягали, а також вантажили нас рештою форми, і ми її привозили. А у грудні 1993-го мені до того ж ще й вдалося, окрім екіпіровки, вибити у «Адідаса» на ФЛАУ ще й додаткове фінансування – по 50 тисяч німецьких марок щорічно терміном на три роки. В той час можна на ці кошти можна було придбати три тисячі пар найкращих у світі шиповок. Щоправда, у Федерації тоді рахунку не було, кошти було переведено на Міністерство, і про подальшу їхню долю мені нічого не відомо.
 
Якось Сергій Бубка вивів мене на другу людину у «Найку» - компанії, яка ним тоді опікувалася. Було декілька зустрічей за кордоном, серйозне листування, вони приїжджали до Донецька на «Зірки Жердини». І врешті-решт домовилися про 300 комплектів форми, втому числі для юніорів та юнаків. Це був супер-контракт, більше ніхто нам би не запропонував! Проте його необхідно було узгодити з Міністерством спорту, адже я працював в його штаті. Але тодішній Міністр, Валерій Борзов, сказав, що погодить лише за умови, якщо «Найк» одягатиме наші збірні з усіх видів спорту. «Найк» на листа Валерія Пилиповича відповів відмовою. Цікаво, що 1997-го року, коли Борзов вже був президентом ФЛАУ, він таки підписав договір з «Найком».
 
Але питання екіпіровки та інвентарю вирішували ще й іншим чином, за допомогою вітчизняних виробників. Наприклад, ще за радянських часів, об’їздили з Феліксом Бродським всі київські взуттєві фабрики і з однією з них домовилися про пошиття стрибкових шиповок. А з Юрієм Цасюком в Бучанці знайшли НДІ склопластику і скловолокна, який працював на космічну галузь. Довго вели перемовини, привозили їм зразки – зламані імпортні жердини, і у підсумку хлопці-ентузіасти з інституту пообіцяли нам зробити фібергласові жердини. Вони довго думали, експериментували, і врешті решт почали випускати «олівці», дитячі жердини, які взявся випробувати у своїй роботі Юрій Федорович. У якості експерименту безкоштовно зробили близько 500 штук! Я їх пороздавав по всій Україні. Підлітки вагою 40-60 кг спокійно з ними могли навіть по 4 метри стрибати. Для виготовлення більш жорстких жердин потрібно було вже вкладати кошти.
 
Врешті вони отримали великий розголос в СРСР, і їх почали приїжджати купувати з Росії, Молдавії, Білорусії. Але потім в НДІ сказали – якщо ви зможете нам зробити замовлення на 50 тисяч штук на рік, ми продовжимо випуск, якщо ні – закриваємо виробництво. Я відмовився, але запаси у нас були такі великі, що й після мене юні атлети ще довго на них стрибали.
 
Вже в незалежній Україні в Черкасах нам вдалося налагодити виготовлення стартових колодок, в Харкові – бар’єрів, стійок для жердин і висоти, у Луганську та Кременчузі на заводах для нас виливали ядра.
 
 
- Вони відповідали міжнародним стандартам?
 
- Були найкращої якості, для тренувань – просто супер!
 
- Тоді ж у країні був спад виробництва. Звідки брали кошти?
 
- Знаходив, друзі допомагали. Я ж казав, у мене було багато друзів – я для себе нічого не робив, а для справи - все. Як приклад: прийшов якось Саша Крикун, каже, що не має різновагів – нестандартних молотів для тренувань: укорочених, різної ваги, тощо. Я питаю – скільки це коштує? Ось стільки. Ну добре, зробимо. За півроку до Олімпіади він отримав усі різноваги. І в Атланті піднявся на третю сходинку п’єдесталу пошани.
 
Мій колишній учень Ігор Сатуленко, який став бізнесменом, виказував кращим легкоатлетам матеріальну допомогу, а після Атланти подарував Кравець та Багачу по престижній автівці. Заздрість у декого через це була шаленою...
 
Поролонові ями для вертикальних стрибків завжди були дуже коштовними. В Києві був завод «Хімволокно», який виготовляв поролон для матраців. Я домовився про зустріч з його керівниками. За нашим замовленням завод почав виготовляти величезні мати, які ми комплектували, шили, і були вже з ямами. І списи виготовляли.
 
Таких питань вирішувалося дуже багато. Просто треба мати бажання, любити свою справу і намагатися прагнути бути найкращим. Щодо тренерів. В мене є низка нарисів про видатних тренерів України, в тому числі про Анатолія Коваленка, тренера срібного олімпійського призера-72 з багатоборств Леоніда Литвиненка. Свого часу його перевели з метань у багатоборства. Ось уривок з цієї статті: «Потрібно було не лише знати дисципліни, які входять в десятиборство, але й вивчати їх взаємодію при тренувальних навантаженнях. З цього часу в нього з’явився «тормозок» для харчування, «думка» - подушечка під шию, для обдумування думок, і з якою він більше не розставався ніколи. І головне – великий зошит для конспектів, записів плану роботи і аналізу виконання навантажень кожним спортсменом окремо.» Тренер без такого зошита – не тренер. Якщо в тебе його не має – ніякий комп’ютер не допоможе. Комп’ютер – це для наукової роботи, для планування, для вирішення інших питань.
 
 
 
Цього літа я був один день в Кропивницькому на чемпіонаті України з легкої атлетики. Ось що я там для себе відзначив. Тренери всі самі по собі. А має бути стайка, як у риб. На чолі якої – державний тренер з досвідом професіональної роботи і шанований всіма. І вони разом мають «плавати». Я був держтренером в збірній СРСР, і за мною всі тренери ходили, і я з ними ходив. І разом ми сиділи на змаганнях, разом вчилися, обговорювали недоліки атлетів. Це були практичні заняття. В перерві між змаганнями я проводив співбесіди, консультації. Ми весь час шукали щось нове. Це важливо! Хто з них нинішніх тренерів написав якусь методичку або книгу? Мою одну навіть на китайську мову перекладено. Якщо держтренер не читає наукових праць, не обговорює їх зі своєю командою – це не держтренер. Це просто функціонер, який складає команду. Навіть не готує, а просто складає. В його «риб’ячій стайці» мають бути зібрані абсолютно усі тренери, включаючи метрів тренерського цеху, які будуть ділитися з іншими своїм досвідом. Тоді це впливатиме на результат.
 
 
Держтренер – це ініціативність, працьовитість, любов, знання питання і бажання вчитися. Це не робота з 9 до 18. Це неперервний, цілодобовий процес. Я ніколи не ходив у відпустку. Я ніколи не був на зборах більше 2-3 днів. Потрібно було весь час бути в русі. Щойно ти від’їхав на тривалий час – ти втратив зв’язок з людьми. Тебе будуть поважати лише тоді, коли ти передаєш тренерам якісь нові знання. Потрібно зі сторони спостерігати, підказувати. Якщо потрібно – втручатися.
 
Розповім ще одну цікаву історію, пов’язану зі стрибками з жердиною. Якось Заслужений тренер України Юрій Цасюк, який підготував дуже багато класних атлетів у цій дисципліні, у зв’язку з певними обставинами вирішив завершити тренерську діяльність. І тут ІААФ приймає рішення про включення до програми чемпіонатів світу стрибків з жердиною та метання молоту серед жінок. Я почав думати над тим, кого б з наших дівчат залучити до цих видів. І тут на молодіжному чемпіонаті Європи в Ліллехаммері побачив Анжелу Балахонову, де вона здобула золото. Кажу їй: «Ти фахівець у спринті та стрибках у довжину, але в мене таке враження, що ти ніколи не будеш швидко бігати та стрибати, як Віра Крепкіна». Вона так на мене подивилася…. Я продовжив: «Я знаю, що ти займалася гімнастикою. Скільки разів можеш зробити підйом-перевороти?». Анжела відповіла, що багато, для неї це дрібниці. І я їй запропонував наступне: залишити на стипендії, вирішити усі інші моменти, а вона щоб перейшла на підготовку до стрибків з жердиною.
 
Згоду від Анжели було отримано через день, але залишалося вирішити ще одне питання. І для цього я зустрівся з Цасюком. «Я не буду, не хочу, тим більше працювати з жінкою», - відповів він мені. Я йому кажу: «Юро, ми з тобою дружимо з юнацтва. Ти мені довіряєш? Візьми її!» І у підсумку він зробив з неї рекордсменку світу.
 
 
У 1995-му році тренер Інеси Кравець Анатолій Голубцов повідомив, що їде працювати за кордон. Інна – в сльози, не знає що робити. Голубцов – ні в яку, їду і все, мені запропонували гарні умови. Довелося шукати вихід. І, на щастя, ми знайшли його. Посадив її напроти себе з Миколою Кушніром: «Ви сприймаєте один одного? Розумієте один одного? Вірите один одному? Інно, ти будеш виконувати все, що він казатиме?» І все, в Гетеборзі на чемпіонаті світу Кравець встановила світовий рекорд. Я за Інну ніс особисту відповідальність. Свого часу під моє чесне слово мама відпустила її до Києва. Ще в юному віці видно було, що вона перспективна. І таких прикладів у мене багато.
 
Дуже гарні в мене стосунки були з легкоатлетичними фахівцями і на міжнародному рівні, в тому числі і з тодішніми президентом ІААФ Прімо Небіолою та генеральним секретарем ІААФ Іштваном Дюлаєм.
 
Пам’ятаю, в 1994 році в Англії проходив Кубок Європи. Мені дзвонять – приїде посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко, зараз він академік, директор інституту Біохімії. В мене з ним були гарні стосунки. Я вирішив його познайомити з Небіолою. Вони спочатку розмовляли англійською, потім перейшли на французьку. Вони дуже здружилися. А це - імідж України! 1995-го року в Москві на Меморіалі братів Знаменських я запросив Іштвана Дюлая до свого номера в готелі, і під самісіньким носом у росіян провів з ним перемовини щодо подальшої співпраці ІААФ і ФЛАУ, в тому числі про відкриття у Києві Міжнародного центру з легкої атлетики. Центру, який так хотіли росіяни. Вони були дуже роздратовані. Але через те, що за допомогою рейдерської атаки функціонерів Міністерства спорту мене прибрали з посади президента ФЛАУ, цій задумці не судилося втілитися у життя.
 
 
А ще ми колись з Валерієм Борзовим їздили за запрошенням до Угорщини. Нас прийняв особисто президент НОК Угорщини, олімпійський чемпіон з фехтування Пал Шмітт. Ми підписали договір про співпрацю – потім наші спортсмени їздили на збори до Угорщини, а угорські – до нас. А через десять років Шмітт став президентом Угорщини. І декілька місяців тому наш уславлений спортсмен Віктор Путятін передав мені від нього вітання. Було несподівано і дуже приємно. Завжди потрібно коректно та правильно будувати стосунки між людьми, вміти знаходити з ними спільну мову. Це дуже допомагає в роботі.
Joomla template by ByJoomla.com