Юрій Тумасов про Порфирія Никифорова, Любов Маноху та Василя Сидорка

Чергова розповідь першого президента ФЛАУ Юрія Тумасова про знакові постаті в історії української легкої атлетики.
 
Порфирій Іванович Никифоров
 
У довоєнні та післявоєнні роки Порфирій Іванович Никифоров (на фото) працював на факультеті фізвиховання Одеського педінституту. Після захисту кандидатської дисертації — на посаді доцента. Як і більшість викладачів-тренерів проводив заняття зі студентами в різних видах легкої атлетики. Проте найбільшого авторитету досяг, «вирощуючи» стрибунів у висоту.
 
Талант тренера і педагога дозволяв йому залучати до таких занять десятки молодих людей, котрі, користуючись розробленою ним системою керування рухом, швидко засвоювали техніку стрибків та помітно поліпшували свої результати. На рахунку Порфирія Івановича – 15 майстрів спорту. Сім разів його учні ставали чемпіонами України. Євген Вансович був переможцем та срібним призером чемпіонатів СРСР, учасником XV Олімпійських ігор у Гельсінкі-1952. Добре зарекомендували себе у секторі для стрибків у висоту Борис Рибак, Всеволод Попов, Емма Пчелинцева. 1959 року Никифорову було присвоєно звання «Заслужений тренер СРСР».
 
У практиці цього неабиякого фахівця був наступний неординарний випадок. 1940 року на одному з практичних занять Порфирій Іванович розповідав студентам про різні способи подолання планки. Його перервав високий, худорлявий молодик, який вийшов з-за студентської лави. Він попросив викладача встановити планку на висоті 165 см, що за тих часів вважалося цілком пристойною висотою. І з розбігу легко подолав її, зігнувшись якимось «кренделем». Після чого хлопець розповів, що у такий же спосіб він перестрибує через коня й навіть через трактор...
 
Природньо, що Порфирій Іванович став займатися з цим сільським самородком, і швидко Іван Берило способом «переступання» подолав планку, встановлену на висоті 191 см. До кінця життя Никифоров вважав, що саме Берило був найталановитішим з його учнів. Та розпочалася війна, і обоє — тренер і учень — пішли на фронт, і навіть, воювали в одному полку.
 
Бойовий офіцер, капітан Никифоров закінчив службу в армії командиром батальйону. Нагороджений орденами «Бойового Червоного Прапора», «Олександра Невського», «Червоної зірки», «Вітчизняної війни» I ступеня та медалями.
 
Після війни у Порфирія Івановича тренувався син Івана, Олександр, який побив родинний рекорд на 15 см. А його онука — Марина Берило (Дегтяр) у 1980 роки входила до складу збірної СРСР. Вона повторила рекорд діда, стрибаючи способом «флоп».
 
Любов Трохимівна Маноха
 
До війни Люба Маноха встигла закінчити медінститут. Зі студентських років не пропускала змагань з кросів та бігу на середні дистанції. З початком війни пішла на фронт і чотири роки пропрацювала на передовій у військово-польових шпиталях, переносячи усі тягарі тієї важкої служби. Допомагала пораненим та хворим співвітчизникам вижити й, за можливості, повернутися до лав захисників Вітчизни. Той її ратний подвиг відзначений багатьма орденами і медалями.
 
У післявоєнні роки працювала лікарем у київських поліклініках. Тим, хто її знав, запам'яталась добротою, увагою, чуйністю та працелюбністю. Завжди надавала навколишнім всіляку допомогу й була надійним товаришем. А ще багато років Любов Трофимівна брала активну участь у суддівстві змагань різного рівня з легкої атлетики. Неодноразово очолювала секретаріати суддів чемпіонатів і Кубків України. Значок судді Всесоюзної категорії з гордістю носила поруч зі своїми бойовими нагородами. Суддівство і пов'язане з ним спілкування з молоддю були невід'ємними частинами її життя!
 
Василь Федорович Сидорко
               
Любителі легкої атлетики ще в довоєнні роки знали цього обдарованого стрибуна, який успішно виступав в секторах для потрійного стрибка і у висоту. Був чемпіоном України, а у 1940-му став чемпіоном СРСР серед висотників, долаючи планку способом «хвиля», відштовхуючись лівою ногою.
 
З війни повернувся живим, з бойовими нагородами та важким пораненням тієї ж штовхової – лівої. Не допомогли ні лікування, ні реабілітація... І Василь став опановувати техніку відштовхування з правої ноги. Мало хто знає, що зміна штовхової ноги з огляду на засвоювання нової техніки рухів — справа не менш складна, ніж переучування ліворуких на праворуких (що за теперішніх часів узагалі не вітається). У Сидорка на це пішло чотири роки. А в 1948-у на чемпіонаті СРСР він став другим призером, а в 1950-му, через 10 років, повернув собі звання чемпіона країни! Уявіть, скільки цій людині знадобилося мужності та терпіння, експериментальних пошуків, головне ж — віри в те, що він зможе і повинен стати найкращим в секторі для стрибків.
 
Василь Федорович успішно поєднував власне спортивне вдосконалення із роботою тренера. Він підготував багаторазових переможниць і призерів чемпіонатів України та СРСР з п'ятиборства, стрибків у довжину та висоту, з естафетного бігу (4х100м): Софію Бордуленко, Галину Сегень, Валентину Білоконь. Усі його особисті досягнення, успіхи його учениць та його робота були пов'язані з ДСТ «Динамо».
Joomla template by ByJoomla.com