Невідоме про відоме. Олександр Безруков

Якось, перебуваючи у доброму гуморі, Олександр Павлович Безруков, увійшовши до кімнати (з невеличкими вікнами під самою стелею), що містилася у напівпідвальному приміщенні, з гіркотою сказав: «Хто б міг уявити, що наприкінці 1938 року я тут сидів як злочинець, названий за брехливим наклепом «ворогом народу». За не існуючий насправді зв'язок з іноземцями. З цього ж приводу незаконно осуджений та відправлений за колючий дріт у Картабори на тривалі роки».
 
Кімната, в якій пролунав цей монолог, містилася у київській будівлі, зведеній за проектом архітектора В.І. Беретті у 1832-1842 роках і призначеній для тодішнього Інституту благородних дівиць. Із 1920 року це – Жовтневий палац культури, а тепер – Міжнародний центр культури та мистецтв.
 
В одному з його приміщень (вищезгаданому напівпідвалі) у 1960-ті роки був розміщений один зі спортивних відділів Київської обласної ради «Спартак». Ним тоді керував М.І. Бабутін – давній приятель Олександра Павловича ще з довоєнних років. Саме тут, у теплому та дружньому середовищі й був виголошений той «спіч»: людиною, яка на власному гіркому досвіді пізнала всі «принади» свавілля влади, що панували у нашій країні аж до настання, так званої, «відлиги». (Додам, що тепер у цьому приміщенні перебуває всесвітньо відома школа з художньої гімнастики. «Інкубатор» чемпіонів і призерів Олімпійських ігор, світу, Європи, всесвітніх Універсіад, якою, із дня її заснування, керує Альбіна Миколаївна Дерюгіна.)
 
Але тема цього допису – розповідь про першого в Україні легкоатлета, якому в 1934 році було присвоєно почесне звання «Заслужений майстер спорту СРСР». Звання, впровадженого того ж таки 1934 року, і яким нагороджувалися атлети за високі спортивні досягнення.
 
Перший письмовий спогад про Олександра Павловича Безрукова в українській легкій атлетиці знаходимо у паперах 1927 року, коли він, беручи участь у Всеукраїнській спартакіаді, встановив два республіканських рекорди: в стрибках у висоту з місця (1.47 м) та у потрійному стрибку (12.65 м).
 
Спартакіади в Україні стали проводитися з 1924 року за ініціативи молодіжних організацій (ЦК ЛКСМУ та Центрального бюро товариства «Спартак». ) Проходили вони в декілька етапів, починаючи з глибинки, згідно з територіальним розподілом. Ці заходи посприяли залученню широкого кола молоді до активних занять фізичною культурою. А це, у свою чергу, позитивно вплинуло спочатку на розвиток тих видів спорту, що були включені до програм спартакіад, а згодом і на ширше їх коло.
 
Рік 1928 увійшов до історії вітчизняного спорту, як рік Всесоюзної спартакіади. На ній команда України посіла друге місце. А серед її учасників, які вибороли призові місця, був і Олександр Безруков, який спромігся вибороти три других місця та стільки ж третіх. У журналі «Вестник физической культуры» про Безрукова було надруковано такі рядки: «В українській команді знову з'явився гігант легкої атлетики, який, виступаючи в багатьох видах, скрізь посідав класні місця».
 
З 1927 по 1938 роки Олександр Павлович неодноразово ставав чемпіоном і рекордсменом України з стрибків у висоту, бігу на 110 м з бар'єрами та в популярних на той час стрибках із місця у довжину та висоту. П'ять разів він ставав чемпіоном країни, двічі — рекордсменом. Неодноразово виїжджав у складі збірної команди країни на міжнародні змагання, де також залишався лідером.
 
Олександр Павлович був активним організатором легкоатлетичних шкіл, які почали створюватися в Україні на базі Харківського Державного інституту фізичної культури та Київського технікуму такого же профілю, що, до речі, зовсім не заважало йому не тільки самому активно тренуватися, а й проводити у цих школах заняття із молоддю. Серед його вихованців були чемпіони України зі стрибків у висоту та довжину, а також бар'єрного бігу на 110 м.
 
У 1935 році, після матчевої зустрічі збірних Москви - Ленінграда - Харкова - Києва, яка пройшла на київському стадіоні «Динамо», була сформована збірна команда країни. Команда мала виїхати до Фінляндії для дружньої зустрічі з їхньою командою спортсменів-робітників. До складу радянської спортивної делегації потрапило три легкоатлета з України, і кожний з них неабияк відзначився: Г. Раєвський виграв стрибки з жердиною, О. Безруков – біг на 110 м з/б, Г. Ердман був другим в стрибках у висоту. Якщо пам'ять мені не зраджує, то традиція проведення таких дружніх зустрічей між робочими спортивними командами тривала до 70 років минулого століття.
 
Олександру Павловичу в 1937 році - другому в Україні, після Зосими Синицького, було присвоєно звання «Судді Всесоюзної категорії». Згідно відомостей з історичного архіву організації ветеранів «Динамо», а Безруков був членом саме цього товариства, він в останнє брав участь у змаганнях у 1938 році. Саме тоді – на відзнаку 15-річчя з часу заснування товариства – проводилась, спільно із РСЧА та ВМФ, ювілейна Спартакіада. Масштабний характер цих спортивних змагань мав політичне забарвлення, адже в той час набула величезного поширення боротьба із так званими «ворогами народу». Тож владі необхідно було продемонструвати свою силу, міць та непереможність, які б підтверджували високі спортивні результати. Головним суддею ювілейної спартакіади був сам маршал С.М. Будьонний.
 
Олександр Безруков на цій спартакіаді став переможцем із десятиборства, з бігу на 110 м з бар'єрами, в стрибках у висоту. За такий переможний «феєрверк», а також за активну громадську діяльність та високі спортивні досягнення, продемонстровані Олександром у минулі роки, він був нагороджений державним орденом. Здавалося, життя йому щасливо посміхається. На жаль, тільки здавалося.
 
Раптом цей красень із атлетичною фігурою (зріст 190 см, вага 85 кг), успішний громадянин, відомий тренер, висококваліфікований викладач, був заарештований як «ворог народу» і без слідства та суду відправлений за колючий дріт у «Картаборі». До того ж, здобувши у вироку приписку «мінус десять», що було забороною жити в десяти найбільших містах країни і після відбування строку.
 
Картабір – Карагандинській виправний трудовий табір, що діяв з 1930 по 1959 роки, - один з найбільших таборів СРСР у системі ГУЛАГ. Він був розташований в Карагандинській області. Його територія з півночі на південь дорівнювала близько 300 км, а зі сходу на захід – близько 200 км. Одне з цільових завдань його заснування було створення бази для вугільної та металургійної промисловості центрального Казахстану, що розвивалася – Карагандинського вугільного басейну, Джезказганського та Балхашського мідних плавильних комбінатів.
 
У ті роки вийти з такої чорної життєвої смуги було більш ніж не просто. Треба було мати неабияку мужність, силу волі та міцне здоров'я, щоб не тільки витримати нелюдські умови так званих Карагандинських таборів, не померти від хвороб та голоду, а ще й, попри нескінченні моральні приниження, залишитися гідною людиною.
 
Після смерті Сталіна пана Безрукова було повністю реабілітовано. Йому повернули усі почесні звання, орден та право працювати тренером-викладачем. Проте, все це відбулося не одразу після звільнення. Спочатку, після багатьох років, які він провів за колючим дротом, шлях до Києва йому був перекритий. З останнього місця поселення – Дудинки, він подався до Білої Церкви, де його справжні друзі з 30-х років допомогли якось налагодити щоденний побут.
 
У той час директором місцевого стадіону «Спартак» був Н.М. Єременко, відставний офіцер і великий прихильник спорту. Саме завдяки його зусиллям білоцерківський стадіон швидко став одним з найкращих у Київській області. Не випадково саме ця спортивна споруда багато років поспіль приймала усі обласні змагання з легкої атлетики, а ще була до послуг спортсменів із збірної України під час їхньої підготовки до виступу на Всесоюзних стартах.       
 
Олександр Павлович став працювати на цьому стадіоні і там же й отримав помешкання. Він виконував різні господарські роботи, консультував легкоатлетів, які тут тренувалися.
 
Одного разу під час обласних змагань він помітив на секторі для стрибків у висоту високого худенького хлопчика, стрибучість якого на тлі інших учасників кидалася в очі. Цим хлопчиком був волейболіст Семен Донський. Саме на нього Безруков порадив звернути увагу Р.А Гриню – тодішньому керівнику легкої атлетики у Спорткомітеті України. Минув час, і Семен Абрамович Донськой став видатним тренером з легкої атлетики.
 
Після повної реабілітації та отримання права на проживання у Києві та роботу по спеціальності Олександр Павлович став киянином. Спартаківська організація надала йому квартиру на вулиці Дружби народів. Він знову працював тренером, став знаним організатором різноманітних змагань.
Був до певної міри мовчазним. А ще запам'ятався виключною витримкою й тим, що ніколи не підвищував голос: ні при розмові, ні при будь-якій конфліктній ситуації. Таким цю, колись веселу, життєрадісну, комунікабельну людину, що з юнацьким запалом відчувала себе одним із активних будівельників «світлого майбутнього» в рідній країні, зробили роки, прожиті за ґратами.
 
Сьогодні в Україні багато тренерів, які цілеспрямованою працею здобули звання «Заслужений тренер України». Не маю сумнівів, що їх кількість і далі зростатиме. Як зростатиме і кількість досягнень і їх учнів на світових спортивних аренах. Проте вважаю, на часі згадати і про тих із них, які і справді були першими.
 
Щиро дякую моїм друзям, які допомогли по крихтам зібрати наведені вище відомості про Олександра Безрукова - Ю. Цасюку, С. Донському, В. Федюшиній, Л. Радченко, В. Губареву.
        
Юрій Тумасов, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України        
Joomla template by ByJoomla.com