Пригадуючи 2019 рік: Андрій Каратєєв, старший тренер з резерву

 
Ярослава Магучіх, Михайло Кохан, Валерія Іваненко… Імена цих українських юніорів звучать на весь легкоатлетичний світ уже не перший рік. Не став винятком і 2019-й.
 
Саме вони стали одними з головних героїв чемпіонату Європи U20, а Магучіх і Кохан запалили свої зірки ще й на дорослій арені. 18-річні, вони ввійшли до числа фіналістів чемпіонату світу у Досі. А Ярослава ще й виграла срібло зі світовим юніорським рекордом. Не дивно, що саме її визнали переможницею у номінаціях  «Зірка, яка сходить» в Європі, світі і за версією Асоціації Балканських легкоатлетичних асоціацій та найкращою юною спортсменкою за версією Європейського олімпійського комітету.
 
Артем Коноваленко, чемпіон Європи U18 з потрійного стрибка
Проте не лише ці троє атлетів запам’яталися з резервного складу у 2019-му. Чого варті лише повернення на п’єдестал Іллі Кравченка, стабільне потрапляння на нього Олега Дорощука та прорив Артема Коноваленка!
 
Було ким пишатися і на юнацькому рівні. Навіть попри те, що таких яскравих імен, як Магучіх, Кохан й Іваненко, немає, є команда, загальний результат якої на Європейському юнацькому олімпійському фестивалі дає підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє.
 
- Впродовж останніх років наші юніорські і юнацькі команди були конкурентноздатними на міжнародному рівні, - говорить старший тренер з резерву збірної команди України з легкої атлетики Андрій Каратєєв. - Якщо взяти U18, то, починаючи з других Олімпійських ігор, де ми виграли сім медалей, виступи були дуже успішними.
 
У 2019-му у складі юнацької команди, можливо, і немає настільки яскравих спортсменів, як були минулого року – Михайло Кохан, Валерія Іваненко, Ярослава Магучіх, Олег Дорощук. Такі люди не народжуються щороку. Але при цьому не сказав би, що у нас настільки слабкий склад, як може здатися на перший погляд. На юнацькому фестивалі у Баку з 16 людей близько десяти були на рівні фіналів. Якщо порівняти з минулими роками, то ми поступилися самі собі у кількості медалей: на попередніх двох фестивалях у нас було по п’ять медалей, зараз – три. Але при цьому було ще два четвертих місця Світлани Жульжик і Дар’ї Озерянової, і ці спортсменки могли претендувати на призові місця. Даші достатньо було показати свій результат, щоб бути з медаллю, а Світлана, будучи лідером на чемпіонатах України, у Баку не була готова до тактичної боротьби. Вона більше програла саме за цим показником. Тож ми були близькі до завоювання тих же п’яти медалей.
 
Світлана Жульжик – одна з тих небагатьох представниць видів витривалості, яку вважають досить перспективною у майбутньому. Що, на вашу думку, необхідно зробити, щоб тактично вона не програвала суперницям на міжнародному рівні?
 
От саме ці фестивалі, чемпіонати Асоціації Балканських легкоатлетичних федерацій, матчеві зустрічі і будуть їй давати необхідні навички. Для цього вони й існують. Світлана бере в них участь. Наступного року буде юніорський чемпіонат світу, де їй теж доведеться неабияк поборотися, адже рівень учасниць буде набагато вищим ніж у тих спортсменок, з якими вона змагалася до цього.
 
Михайло Кохан, чемпіон і рекордсмен Європи U18, фіналіст чемпіонату світу з метання молота
 
Ви говорили про те, що настільки талановиті атлети, як ті ж Магучіх і Кохан, щороку не народжуються. Пригадую, як свого часу Валерій Ємельянцев говорив про те, що за деякими винятками серед дітей, народжених у 1991-1992 роках, не буде гучних імен. Великої їхньої кількості так точно, оскільки це був період розпаду СРСР і перші роки незалежності України. Багато людей займалися зовсім іншими справами, а спортивній складовій виховання приділяли дещо менше уваги. На вашу думку, те, що зараз на Сході України триває війна, теж викличе таку хвилю?
 
Це відображається, адже ми тимчасово втратили досить великі території. Донецька область давала досить багато спортсменів резервного віку, які потім представляли країну на дорослому рівні. І діти, які лишилися на окупованій території і тренуються там, навряд з’являться у наших командах найближчим часом. Тому це відчутна втрата.
 
До того ж коливання віку… Буває, що в один рік народжується відразу кілька талановитих людей, а в інший – навпаки. У дорослому спорті це не так помітно, оскільки там атлети змагаються і в 20, і в 30 років. Тобто все це може перекриватися. А на юнацькому і юніорському рівнях не народилися у цей рік такі люди – і це відразу помітно. Можемо бачити це й на прикладах інших країн: все добре-добре, а потім якась сильна країна слабко виступає на юнацькому або юніорському чемпіонаті світу.
 
Народжуваність відіграє роль. Такі хвилі завжди були, є  і будуть. І це багато в чому залежить навіть не від тренерів. Ми бачимо зменшення кількості тих, хто займається у ДЮСШ з легкої атлетики.
 
Легка атлетика страждає ще й через те, що з’являються інші види спорту, умови для тренувань в яких комфортніші. Для когось тренуватися у світлому, теплому і сухому залі набагато приємніше, ніж бігати у дощ і сніг на стадіоні. Тому ми у деяких складових програємо конкуренцію ігровим видам спорту і тим, які проводять тренування у залах і відносно комфортних умовах.
 
Ярославу Магучіх і Михайла Кохана всі чекали на дорослій арені, проте тренери намагалися максимально їх берегти. Цьогорічний вихід був своєчасним?
 
І я, і їхні тренери, певно, більше дивилися на 2024 рік. Але вийшло так, що вони мають надзвичайно високі шанси виступити вже на Олімпійських іграх-2020. І якщо вони це право завоюють, не думаю, що відмовляться від нього лише через вік. Інше питання, які завдання вони ставлять на ці змагання. Якщо не форсуватимуть підготовку і виступлять на тих тренувальних об’ємах, які відповідають їхньому віку, це одне. Якщо намагатимуться більше форсувати, то це може відобразитися на їхній подальшій кар’єрі. На жаль, такі приклади у минулому траплялися. Але я спілкуюся з їхніми тренерами, вони говорять, що розуміють це і ніби не ставлять захмарних завдань: вдасться – виступлять добре, ні – засмучуватися не будуть. І ми бачили на чемпіонаті світу, коли та ж Ярослава відмовилася від подальших спроб, хоча можна було боротися і ще невідомо, чим би все скінчилося. Але тренер якраз вирішила поберегти спортсменку.
 
Багато залежить від особистих тренерів і самих спортсменів. Їм майже 19 років, вони вже багато бачили і багато розуміють, можуть уже орієнтуватися і ставити завдання, які їм під силу. Тому сподіваємося, що все складеться якнайкраще.
 
Якщо говорити про того ж Кохана, то знаю, що багато хто дивується, як на таких тренувальних об’ємах можна настільки далеко метати. Тобто виходить, що тренер все ж береже спортсмена?
 
Я Мішу рідко бачу на тренуваннях, оскільки вони часто проводять збори індивідуально, зокрема в Туреччині. Я на них не їжджу, тому можу судити лиш зі слів тренера. І якщо вони ще дійсно не роблять захмарних навантажень, тоді це добре. Повторюсь, багато залежить саме від особистого тренера. І у Сергія Кохана, і Тетяни Степанової це перші спортсмени такого високого рівня. Тому тренери вчаться зі спортсменами і є певні ризики. Але вони, певно, читають відповідні матеріали, радяться з іншими спеціалістами. Сподіваємося, що все буде добре. Хоча, звісно, було б краще, якби лавка запасних у дорослих була довшою і у команду потрапляли вже після виходу з юніорів.
 
Ярослава Магучіх, срібна медалістка чемпіонату світу, рекордсменка світу серед юніорок, чемпіонка Європи серед юніорок зі стрибків у висоту
Але якщо говорити про жіночі стрибки у висоту, то там неабияка конкуренція за місце у складі команди, проте вона не завадила Ярославі.
 
Так, це дійсно так. Ніхто не думав, що Ярослава покаже 2,04. Ніхто не думав, що спортсменка з результатом 2,04 не буде чемпіонкою світу, а з 2,00 метрами не буде з медаллю. Результати були захмарні. Зайвий доказ того, що у спорті все буває.
 
Ви кажете, що тренери вчаться разом зі спортсменами. На вашій пам’яті це перший такий випадок?
 
Ірина Пустовойт теж росла з Ірою Геращенко і Юлею Левченко. У неї був великий досвід тренерської роботи, були спортсмени рівня майстрів спорту, призерів чемпіонатів України, але таких успіхів на міжнародній арені і атлеток такого рівня не було. Ірина Григорівна з цим упоралася. Сподіватимемося, що й інші тренери впораються.
 
Олег Дорощук, срібний призер чемпіонату Європи U18 (стрибки у висоту)
На сьогодні легкоатлети і легкоатлетки, які виступають за юнацькі і юніорські збірні, достатньо стійкі психологічно?
 
Останнім часом з’явилося більше міжнародних стартів. І як показують навіть чемпіонати світу, ми беремо свої місця і медалі. Тому психологічна стійкість спортсменів досить висока. Якщо років п’ять-шість тому ми могли приїжджати на змагання і, плануючи чотири-п’ять медалей, завойовувати одну-дві, то зараз ми своє зазвичай беремо. Минулого року ми приїхали на Олімпіаду, плануючи три залізні медалі і сподіваючись на четверту Олега Дорощука, і ці чотири медалі завоювали. Схожа ситуація склалася на чемпіонаті Європи цього року. Можливо, Андрій Краковецький ще міг завоювати медаль, а щодо інших, то всі, кому результат дозволяв, показали його і посіли призові місця або перемогли. Значить, психологічно лідери вже готові.
 
Я неодноразово говорив про те, що введення балканських чемпіонатів і збільшення кількості матчевих зустрічей дозволяє вже у юніорському віці приїжджати на чемпіонати світу і мати за плечами достатньо солідний змагальний досвід. Взяти ту ж матчеву зустріч у Білорусі, де беруть участь десять команд. Вона більше нагадує формат юніорського турніру. Змагатися з такою кількістю спортсменів з різних країн це певний досвід, і це все додає також впевненості у своїх силах.
 
Читайте також:
Joomla template by ByJoomla.com